За Сьомим всекитайським переписом населення на 1 листопада 2020 року в материковому Китаї, за офіційними даними, зареєстровано 10 423 303 маньчжури. Це 0,74% населення країни і п’ята за чисельністю офіційна національна меншина після чжуанів, уйгурів, хуей і мяо. Порівняно з переписом 2010 року (10 387 958 осіб) приріст становить лише близько 35 тисяч, тобто 0,3% за десятиліття.
Число в анкеті не дорівнює кількості носіїв мови і не збігається з чисельністю нащадків прапорових воїнів XVII століття. У 1982 році офіційно рахували 4 299 159 маньчжурів, у 1990-му вже 9 821 180. Таке подвоєння за вісім років не пояснюється народжуваністю: його дає зміна запису національності в реєстрі після послаблення обмежень на визнання походження.
Нижче ми розкладаємо цю цифру за провінціями, показуємо, коли термін «маньчжури» став державною назвою, як порівняно невелике об’єднання захопило престол у Пекіні 1644 року і що від етнічних ознак лишилося в адміністративній практиці КНР станом на 2026 рік.
Зміст 6 розділів
Географія розселення та чисельність
Головний ареал — північний схід і північ Китаю. За переписом 2020 року в Ляоніні живуть 5 085 984 маньчжури (11,9% населення провінції), у Хебеї — 2 269 227 (3,0%), у Цзіліні — 831 418 (3,5%), у Хейлунцзяні — 583 807 (1,8%). У Пекіні зареєстровано 469 995 осіб (2,1% міста), у Тяньцзіні — 128 430. У Внутрішній Монголії сума східних аймаків і західної частини дає близько 470 тисяч.
Чотири північно-східні й північні одиниці — Ляонін, Хебей, Цзілінь і Хейлунцзян — разом тримають понад 8,7 млн записів, тобто близько 84% офіційної чисельності. Решта розсіяна по 27 інших провінційних одиницях материка. Окремої маньчжурської автономної області чи району рівня Сіньцзяну чи Тибету немає: адміністративна рамка обмежена повітами й національними волостями.
| Одиниця (перепис 2020) | Маньчжури, осіб | Частка населення одиниці |
|---|---|---|
| Ляонін | 5 085 984 | 11,9% |
| Хебей | 2 269 227 | 3,0% |
| Цзілінь | 831 418 | 3,5% |
| Хейлунцзян | 583 807 | 1,8% |
| Пекін | 469 995 | 2,1% |
| Материковий Китай загалом | 10 423 303 | 0,74% |
Джерело: Сьомий всекитайський перепис населення КНР, 1 листопада 2020 року (зведення, передане до Статистичного відділу ООН).
Ключове число 10 423 303 складається з відповідей на графу національності в переписній анкеті. Його змінює не стільки природний рух, скільки правила реєстрації: якщо батько або мати мають запис «мань», дитина може отримати той самий код. Перевірити «зсередини» можна лише через офіційні публікації перепису: окремого щорічного обліку маньчжурів між переписами держава не веде, тож між 2010 і 2020 роками ми бачимо зріз, а не щорічну динаміку.
Походження назви й мови
До 1635 року той самий політичний союз у джерелах фігурує як чжурчжені (у китайській традиції — нюйчжень). 17 лютого 1616 року, у перший день 44-го року Ваньлі за мінським літочисленням, Нурхаці проголосив себе ханом держави Пізня Цзінь (Айсін). Назву народу змінено пізніше: у листопаді 1635 року його син Хун Тайцзі наказав надалі називати підданих маньчжурами і заборонив попередні етноніми.
Етимологія слова «маньчжу» лишається спірною. У літературі фігурують прив’язка до імені бодхісаттви Манджушрі та версія про місцеву гідронімію; однозначного документа з розшифруванням кореня двір не залишив. 1777 року цінський двір видав компендіум «Маньчжоу юаньлю као» — пізню офіційну генеалогію, яка вже закріплювала нову назву як давнішу, ніж вона була насправді.
Мова належить до тунгусо-маньчжурської гілки. Письмо 1599 року Нурхаці доручив укласти секретареві Ердені-багші та Гагаю на основі монгольського вертикального алфавіту. За династії Цін маньчжурська була державною мовою дворів і прапорів, паралельно з китайською та монгольською. Сьогодні рідних носіїв у північно-східних селах Хейлунцзяну (Саньцзяцзи повіту Фуюй, Дауцзяцзи району Айхуей) рахують одиницями; близьку писемну норму зберігають сібо в Ілі-Казахській області Сіньцзяну, яких КНР класифікує окремою національністю.
Коротко. «Маньчжури» — політична назва 1635 року, накладена на чжурчженські племена цзяньчжоу та союзників. Мовна група — тунгусо-маньчжурська; державний статус мови скінчився разом із імперією 1912 року.
Династія Цін: як меншість завоювала Китай
Військова машина склалася раніше за імператорський титул. 1615 року Нурхаці оформив систему Вісьмох прапорів (маньчж. джакунь гуса): жовтий, білий, червоний і синій — прості та облямовані. Прапор був одночасно військом, податковою одиницею й соціальним реєстром. Пізніше Хун Тайцзі додав дзеркальні вісімки монгольських і ханьських прапорів, тож формально існувало 24 прапорові корпуси.
У квітні 1636 року в Мукдені (Шеньяні) Хун Тайцзі прийняв титул імператора і перейменував державу на Велику Цін, змінивши девіз правління з Тяньцун на Чунде. Це був крок від ханства степового типу до претензії на китайський престол. Сам вхід у Китай став можливим не через чисельну перевагу маньчжурів, а через розпад Мін: 27 травня 1644 року під Шаньхайгуанем регент Доргонь і мінський генерал У Саньгуй розбили військо Лі Цзичена; 5 червня 1644 року цінські загони увійшли до Пекіна. Шестирічний Фулінь (імператор Шуньчжі) прибув до столиці 19 жовтня 1644 року.
Співвідношення сил видно з прапорових реєстрів. За підрахунками архівіста Аня Шуанчена на матеріалах Першого історичного архіву в Пекіні, у 5-му році Шуньчжі (1648) серед прапорових «дін» (податково-військових одиниць) маньчжурів було 55 330 з 346 931, тобто близько 16%; решту давали монгольські та ханьські прапори. Правлячий шар лишався маньчжурським за статусом, але вже тоді більшість прапорової маси не була «чистими» нащадками цзяньчжоу.
Престол Айсін Ґьоро утримували до акта зречення від 12 лютого 1912 року, підписаного від імені малолітнього Пуї вдовою-імператрицею Лун’юй. Формально династія Цін існувала 1636–1912, правління над власне Китаєм відлічують від 1644-го — 268 років.
Маньчжури на теренах корейського півострова й у конфліктах
Південний фланг закривали два походи проти Чосону. Перший — війна чонмьо (정묘호란) зими 1627 року: Пізня Цзінь змусила двір Інджо укласти «братерський» мир на острові Канхва, без повної васальної ієрархії. Другий — війна пьонджа (병자호란) з 9 грудня 1636-го по 30 січня 1637-го, уже від імені Цін. Після облоги фортеці Намхансансон Інджо капітулював біля річки Хан; умови вимагали розірвати сюзеренітет Мін, прийняти цінський календар, видати двох принців заручниками й надсилати війська проти Мін.
На практиці схема була такою. Вихідні умови 1636 року: Чосон і далі вживав мінські титули й постачав гарнізон Мао Веньлуна. Рішення Хун Тайцзі — зимовий рейд кінноти до столиці, а не затяжна окупація півострова. Результат — васалітет без анексії території Кореї. Так само 1634–1635 року після смерті Лігдан-хана чахарів Цін прийняли підпорядкування внутрішньомонгольських нойонів і отримали юаньську печатку — юридичний аргумент для імператорського титулу 1636-го.
Важливо. Дві корейські кампанії 1627 і 1636–1637 років закрили тил перед ударом на Мін. Без капітуляції Інджо маньчжурський двір не міг одночасно тримати фронт на півдні Ляодуну й претендувати на Пекін.
Мовні та культурні ознаки маньчжурського етносу
Від ханьців маньчжурів у XVII столітті відділяли мова, прапоровий реєстр, заборона займатися ремеслом і торгівлею для прапорових і окремий жіночий одяг без бинтування стоп. Від монголів — осілий або напів осілий побут Маньчжурії, інша мовна гілка і власне письмо, хоча еліта вільно користувалася монгольською в дипломатії.
Після 1644 року двір нав’язав ханьським чоловікам зачіску з виголеним чолом і косою. Указ регентства Доргоня 1645 року ставив вибір «волосся або голова»; норма діяла до падіння династії. Водночас самі маньчжури в гарнізонах уже в XVIII столітті масово переходили на китайську: едикти Кансі й Цяньлуна про обов’язкову маньчжурську в караулах фіксують втрату мови як проблему двору, а не як збережену норму.
Шаманізм родових культів співіснував із тибетським буддизмом двору. Сьогодні побутова відмінність від ханьців у більшості провінцій зведена до святкового костюма, генеалогій прапорів і запису в паспорті. Мовної межі між «мань» і сусідами-ханьцями в Ляоніні чи Хебеї перепис не фіксує.
Сучасний статус маньчжур у КНР
Маньчжури входять до 55 офіційно визнаних національних меншин. Правову рамку дає Закон КНР про районну національну автономію від 31 травня 1984 року (редакція 28 лютого 2001-го): автономія можлива там, де меншина живе компактно, у формах автономного району, округу або повіту. Для маньчжурів реалізовано нижчий рівень — автономні повіти, без регіону провінційного рангу.
Від 1980-х створено 13 маньчжурських автономних повітів. У Ляоніні це Сіньбінь, Сюянь, Цін’юань, Куаньдянь, Беньсі, Хуаньжень, Фенчен і Бейчжень; у Хебеї — Цінлун, Феннін, Куаньчен і Вейчан (останній — спільно маньчжурсько-монгольський); у Цзіліні — Їтун. Плюс кількасот національних волостей. Стаття 10 закону гарантує свободу користуватися мовою й звичаями; на практиці шкільною мовою майже всюди є путунхуа, а маньчжурська викладається як факультатив або гурток.
Приклад. Після 1982 року мешканці північного сходу, чиї діди стояли в прапорах або мали маньчжурське прізвище в родинних списках, подавали заяви про зміну національності з «хань» на «мань». Рішення райвідділу цивільної реєстрації відкривало пільги вступних балів і квот. Результат — стрибок офіційної чисельності 1982–1990 років при майже незмінній мовній ситуації.
Для читача, який звіряє карти й переписи, робоче правило таке: «маньчжури» в документі 2020 року — це запис громадянства КНР за національністю, сконцентрований у Ляоніні та Хебеї; «маньчжури» в документі 1635–1912 років — правлячий військово-становий корпус Цін. Ці два ряди чисел не додаються один до одного.
Дані обриваються на переписі 2020-го: наступного всекитайського зрізу за національностями на момент підготовки тексту ще немає. Оцінки носіїв мови розходяться в межах від кількох осіб до кількох десятків і не публікуються в офіційній статистиці нарівні з чисельністю національності. Там, де джерела розходяться в провінційних підсумках 2000 і 2010 років, ми тримаємося зведення 2020-го як єдиного порівнюваного ряду.