У шкільних курсах історії й у популярних іграх слово «варвар» досі працює як ярлик дикуна, який руйнує Рим. Після перегляду програм з історії України та всесвітньої історії в 2010–2020-х роках учні частіше чують про конкретні народи — готів, гунів, сарматів, — але саме слово залишається в підручниках як зручне узагальнення для всіх, хто стояв за римським кордоном. Старе уявлення, ніби «варвар» завжди означало жорстокого нецивілізованого воїна, уже не витримує зіставлення з текстами, з яких це слово взято.
У наукових виданнях останніх десятиліть термін розбирають як змінну мовну й політичну категорію, а не як етнічну назву якогось одного народу. Питання «коли варвари» насправді звучить інакше: коли чужинця почали так називати і що саме вкладали в це слово в кожну епоху.
Варвар — зневажливе або принаймні відокремлювальне позначення людини чи народу, яких вважали цивілізаційно «іншими». Механізм слова простий: спочатку воно наслідує чужу мову, потім стає межею між «своїми» й «чужими», а вже потім — моральною оцінкою. Нижче розібрано, звідки взялася основа «бар-бар», як її вживали античні автори, за якими критеріями ділили народи, як Рим зробив термін інструментом політики і коли негативне забарвлення змінилось.
Зміст 5 розділів
Чому греки так називали чужинців?
Грецьке βάρβαρος (bárbaros) — звуконаслідування. Для еллінського вуха чужа мова зливалася в повторюваний шум «бар-бар», подібний до сучасного «бла-бла». Це редуплікативне утворення: склад повторюють, щоб передати нечленороздільність. Схожа основа є в санскриті: barbara означає «той, що заїкається». Латинське balbus, «заїкуватий», належить до того самого кола імітацій невиразної мови.
Найраніша писемна форма зафіксована ще до класичної Греції. На глиняних табличках із Пілоса лінійним письмом Б (приблизно XIII ст. до н. е.) трапляється Mycenaean pa-pa-ro; дослідники читають його як позначення людини «не з цього міста» або чужинця. Тобто звукова модель існувала вже в мікенській адміністративній мові, задовго до того, як слово стало політичним ярликом.
У Гомеровій «Іліаді» (пісня 2, рядок 867) карійців названо βαρβαροφώνων — «варваромовними», «з незрозумілою вимовою». Це єдине входження спорідненого кореня в епосі. Фукідід у «Історії Пелопоннеської війни» (1.3.3, текст кінця V ст. до н. е.) прямо пише, що Гомер ще не протиставляв еллінів і варварів як два табори, бо самі елліни тоді не мали спільної назви навпроти чужинців. Страбон у «Географії» (14.2.28, початок I ст. н. е.) сперечається з Фукідідом: якщо карійці вже «варваромовні», поет знав і саме поняття.
Спочатку критерій був мовний, не моральний. Перс, єгиптянин, фінікієць і навіть римлянин для грека були bárbaroi просто тому, що не говорили по-грецьки. Зневага з’явилася пізніше, коли мовна межа збіглася з воєнною.
Як змінювалось значення терміна в античних джерелах?
Після греко-перських війн 490–479 рр. до н. е. слово набрало політичного заряду. Есхіл поставив трагедію «Перси» орієнтовно 472 р. до н. е., коли пройшло кілька років після Саламіна (480 р. до н. е.). У п’єсі перси говорять і плачуть як протилежність вільному громадянинові поліса: деспотія проти самоврядування, розкіш проти міри, нестриманість проти самоконтролю. Книга Edith Hall «Inventing the Barbarian» (1989) описує цю трагедію як ранній афінський текст, у якому еллін і варвар стають стійкою парою протилежностей на сцені, а не лише в побутовій мові.
Геродот у пролозі «Історій» (1.1, середина V ст. до н. е.) обіцяє викласти «великі й дивовижні діяння еллінів і варварів». Для нього варвар — передусім негрек, часто перс або мідянин, але опис звичаїв єгиптян, скіфів і лідійців не зводиться до однієї образи. У книзі 8, розділ 144, афінські промовці формулюють «еллінське» (τὸ Ἑλληνικόν) як спільну кров, спільну мову, спільні святилища й жертви та подібний спосіб життя. Варвар у цьому тексті — той, хто стоїть поза цим набором ознак, а не обов’язково «дикун».
Арістотель у «Політиці» (1252b, IV ст. до н. е.) іде далі: серед варварів жінка й раб нібито мають однаковий статус, бо там немає «природних правителів»; звідси поетичний рядок, що еллінам годиться правити варварами. Це вже не опис мови, а ієрархія встрою. Водночас той самий трактат хвалить карфагенський устрій, тож навіть у Арістотеля «варвар» не дорівнює автоматично «нездатний до політики».
Римляни запозичили грецьке слово як barbarus. Самі вони колись були bárbaroi для греків. У латинській прозі термін охоплює народи без греко-римської освіти й права: кельтів, германців, сарматів. Тон залежить від автора й жанру. У Цезаря «Записки про галльську війну» (50-ті рр. до н. е.) галли — супротивники з власними інститутами; у пізніших панегіриках barbarus дедалі частіше означає зовнішню загрозу кордону.
Чим варвари відрізнялись від цивілізованих народів у розумінні античних авторів?
Антична традиція рідко вимірювала «цивілізованість» технологіями. Персія мала імперську канцелярію, Єгипет — писемність і монументальну архітектуру, фінікійці — морську торгівлю. Відмінність будували на кількох культурних осях, які автори комбінували по-різному.
- Мова. Хто не говорить грецькою (пізніше — також латиною), той bárbaros. Це перший і найстійкіший критерій, від Гомера до Страбона.
- Політичний устрій. Поліс із законами й участю громадян протиставляли царській владі, яку грецькі тексти після 480 р. до н. е. часто описували як рабство підданих.
- Побут і тіло. Штани персів і скіфів, пиво замість вина, інші шлюбні звичаї Геродот фіксує як маркери інакшості, не як доказ відсутності культури.
- Війна й господарство. Кочове скотарство, відсутність кам’яних міст, інший спосіб комплектування війська ставали аргументом «невлаштованості», навіть коли йшлося про сильного супротивника.
На практиці ці критерії суперечили один одному. Скіф міг бути «варваром» за мовою й побутом і водночас союзниками Афін. Єгиптянин був варваром за мовою й зразком старовини за релігією. Римський сенатор III ст. н. е. міг командувати підрозділом, який сам називався варварським за комплектуванням. Слово позначало позицію мовця, а не об’єктивний рівень розвитку сусіда.
| Культура | Близький термін | Первісний критерій | Кого так називали |
|---|---|---|---|
| Давня Греція | βάρβαρος | незрозуміла мова | усі негреки, особливо перси |
| Китай епохи Чжоу–Хань | си і (四夷) | місце відносно центру | і, мань, жун, ді за сторонами світу |
| Арабська традиція | ‘аджам | неясна, «неарабська» мова | передусім перси та інші неараби |
| Слов’янські мови | німець | «німий», бо не говорить «по-нашому» | спочатку різні чужинці, згодом германці |
Джерела: етимологія βάρβαρος — словникові статті на базі давньогрецьких текстів і санскриту; схема си і — класичні китайські переліки «чотирьох чужинців»; ‘аджам — арабська лексикографічна традиція; німець — слов’янська етимологія від «німий».
Як Римська імперія використовувала цей термін у своїй політиці?
У пізній імперії barbarus і споріднені gentilis, gentes увійшли в канцелярію. Це вже не лише літературна зневага, а спосіб описати людей поза римським правом або на його межі. Notitia Dignitatum — офіційний перелік цивільних і військових посад кінця IV — початку V ст. — фіксує scrinium barbarorum, «бюро варварів» при magister officiorum у східній частині império. Чотири секретарі вели протокол і листування щодо іноземних місій у дієцезіях Азіана, Понтика, Орієнс та Фракія з Ілліриком.
Ключове число цього розділу — конституція Кодексу Феодосія 3.14.1. Текст датовано «п’ятим днем перед червневими календами» в консульство Валентиніана і Валента, тобто 28 травня; рік у виданнях розходиться між 368, 370 і 373 через різне читання консульської формули й дати призначення адресата. Адресат — Theodosius, magister equitum. Формула складається з двох заборон: жоден provincialis будь-якого стану не бере собі дружину-barbara; жодна provincialis не поєднується з gentilis. Якщо з такого шлюбу виникне «підозріле або шкідливе», кара смертю.
Ralph Mathisen у Journal of Roman Studies (2009) показує, що формулювання цілить не в усі етнічні шлюби римлян і «варварів», яких у IV ст. було багато, а в два правові статуси: мешканця провінції з його повинностями і gentilis — варварського вояка, прив’язаного до служби. Змішаний шлюб ламав обидва обов’язки. Це приклад того, як слово в законі працює як адміністративна категорія, а не як опис культури.
Поруч стояли foederati — племена й загони, пов’язані з Римом договором (foedus) про військову допомогу в обмін на утримання або землю, і laeti — поселенці з-за кордону з податком і військовою повинністю. Імперія одночасно називала людей варварами й вписувала їх у власну армію: у тій самій Notitia Dignitatum фігурують auxilia з іменами франків, аламаннів, тервінгів.
Фізичним виразом тієї ж межі був лімес — система доріг, фортів і валів уздовж Рейну й Дунаю. Він не був глухою стіною «цивілізації проти дикунства»: через нього йшли торгівля, вербування й переговори. Слово «варвар» на папері позначало, з ким саме канцелярія має справу по той бік цієї лінії.
Чи змінилось розуміння терміна в середньовіччі та новому часі?
У християнських текстах пізньої античності варвар дедалі частіше означає нехристиянина або людину поза римсько-християнським порядком. Середньовічна латина передала слово в європейські мови: англійське barbarian у XIV–XV ст. ще може означати «неримлянин / негрек / нехристиянин», а значення «грубий, дикий» закріплюється пізніше, у XVI–XVII ст. Назва узбережжя Барбарі й етнонім бербери йдуть із того самого кореня через середньовічну латину й арабське посередництво.
В українську мову слово зайшло через церковнослов’янське вар(ъ)варъ із пізньогрецької, тому пишеться з «в», а не з «б», як у більшості західних мов, що брали латинську форму. У шкільному курсі української мови «варваризм» — окремий лінгвістичний термін: запозичення, яке зберігає чужу форму. Це вже не про народи, а про норму літературної мови.
У XVIII–XIX ст. Адам Фергюсон і згодом Льюїс Генрі Морган убудували «варварство» в схему стадій: дикість — варварство — цивілізація. Тут слово означає етап суспільства (гончарство, скотарство, відсутність держави в пізнішому сенсі), а не конкретний етнонім античних авторів. У XX ст. історики античності повернули термін у його джерельний контекст: як етикетку мовця. Негативне забарвлення в побуті не зникло; змінилась аналітична обережність. Читати «варварів» у тексті V ст. як «відсталих» означає підставляти пізніше значення в раніший документ.
Для читача практичне правило одне. Коли в підручнику, музеї чи грі з’являються «варвари», варто запитати три речі: хто говорить, якою мовою й проти кого виставлено межу. Якщо джерело — «Іліада» 2.867, ідеться про вимову карійців. Якщо Есхіл 472 р. до н. е. — про афінський образ персів після війни. Якщо Кодекс Феодосія 3.14.1 — про шлюб двох правових статусів. Якщо шкільний абзац про 476 р. н. е. — про пізню зручну метафору кінця Західної імперії, а не про самоназву готів чи герулів.
Поширена помилка — вважати, що так називали лише «відсталі» племена лісу й степу. Греки застосовували те саме слово до Єгипту й Персії. Друга помилка — шукати єдиний «варварський народ». Третя — читати античне barbarus як синонім сучасної «жорстокості»: у грецьких і римських текстах жорстокість могла приписуватись і «своїм». Аналоги існували поза Грецією й Римом: китайські «чотири і», арабське ‘аджам, слов’янське «німець» як «німий». Усі вони будують межу від мови або від центру карти, а не від лабораторного виміру «рівня цивілізації».
Стаття пояснює історію слова, а не дає оцінки народам, яких ним називали. Самоописи готів, персів чи скіфів треба брати з їхніх власних написів і пізніших традицій, а не виводити назад із грецького звуконаслідування.