День нотаріату в Україні відзначають щороку 2 вересня на підставі Указу Президента України № 211/2010 від 22 лютого 2010 року. Документ підписав Віктор Ющенко на підтримку ініціативи Міністерства юстиції України та Української нотаріальної палати; текст указу оприлюднено на офіційному інтернет-представництві Президента України. Дата не є державним вихідним: якщо 2 вересня припадає на робочий день, установи працюють у звичайному режимі.
День обрано не довільно. 2 вересня 1993 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про нотаріат» № 3425-XII — базовий акт, що після 1991 року визначив змішану модель державного й приватного нотаріату. Саме до дня ухвалення цього закону, а не до дня набрання ним чинності, прив’язали професійне свято. Указ лишається чинним станом на 2026 рік; закон також чинний і має кілька десятків редакцій, остання з яких у квітні 2026 року (підстава — Закон № 4833-IX).
Послідовність дат тут важлива, бо свято стоїть на кінці довгого ланцюга: від римських табеліонів і середньовічних писарів — через імперське Положення 1866 року й радянські державні контори — до закону 1993 року й указу 2010-го. Якщо змішати ланки, легко сплутати українську дату з міжнародним днем латинського нотаріату 2 жовтня або вирішити, що свято існує від самого 1993 року. Нижче етапи подано в часовому порядку: що саме змінювалося, якими актами це закріплювали і скільки часу тривав кожен перехід.
Зміст 6 розділів
Корені професії в античності
Письмове засвідчення угод з’являється раніше, ніж окрема професія нотаріуса. У Римі приватні акти складали табеліони (tabelliones) — платні писарі, обізнані з формулами документів. Юрист Ульпіан згадує їх близько 215 року в фрагменті Дигест (D. 48.19.9). 30 січня 316 року імператор Константин видав два розпорядження щодо табеліонів. Кодекси Юстиніана 528–534 років уже вимагали певної форми акта, підписів і свідків: без цього запис не набував повної доказової сили.
Слово «нотарій» (notarius) спочатку означало стенографа імперської канцелярії, відомого з часу правління Константина (311–337). Конституція імператора Лева 472 року поширила назву notarii і на табеліонів, щоб відрізнити їх від табуларіїв — міських реєстраторів. Після цього межа між приватним писарем і публічним урядовцем почала розмиватися: документ усе частіше потребував не лише тексту, а й особи, якій держава або місто довіряли скріплення.
Середньовічні колегії нотаріїв
У містах Італії табеліони не зникли після падіння імперії. У X–XII століттях вони діють у Неаполі, Амальфі та Римі, об’єднуються в колегії, ведуть протоколи. До XI–XIII століть notarius у північній Італії стає міським публічним урядовцем: його акт має силу не тому, що сторони домовилися усно при свідках, а тому, що його склала уповноважена особа. На українських землях у княжу добу окремого нотаріату ще не було. Угоди тримали на свідках; письмові грамоти складали писарі та дяки князівських канцелярій. Від XIII століття дяки вже оформлюють акти щодо нерухомості — це ще не професія нотаріуса, але вже стійка практика довіряти письмовому запису.
Формування інституту в XVI–XVIII століттях
У Європі XVI століття нотаріус виокремлюється законом, а не звичаєм. Ордонанс Франциска I з Вільє-Котре від 25 серпня 1539 року (зареєстрований Паризьким парламентом 6 вересня 1539 року) зобов’язав нотаріїв і табеліонів вести реєстри заповітів і договорів, зберігати протоколи й видавати витяги лише сторонам та їхнім правонаступникам. Той самий ордонанс вимагав складати акти «материнською французькою», а не латиною. Модель латинського нотаріату — коли нотаріус є незалежним носієм публічної віри, а не лише писарем суду — пізніше закріпив французький закон 25 вантоза XI року Республіки (16 березня 1803 року).
На українських землях у складі Великого князівства Литовського нотаріальні функції виконували воєвода, староста, підстароста, суддя і писар. Литовські статути 1529, 1566 і 1588 років зробили письмову форму угод загальним правилом: записи вносили до замкових книг, а під час сесії земського суду переносили до земських. Писар складав присягу після обрання шляхтою й затвердження великим князем. У містах із магдебурзьким правом — Сянок отримав його 1339 року, Львів 1356-го, Київ близько 1498-го — акти вели міські писарі при війтівському та лавничому судах. У Гетьманщині ті самі функції тримали генеральний писар і Генеральна військова канцелярія.
На цьому етапі потрібні були вже не лише грамотність, а постійна посада, присяга, актові книги й печатка. Строки «введення» розтягувалися десятиліттями: магдебурзьке право на Лівобережжі з’являється лише наприкінці XVI — на початку XVII століття (Переяслав — 1585, Чернігів — 1623). Поки книги не вели регулярно, письмова угода лишалася винятком, а не нормою.
Нотаріат в імперії та СРСР
Окрему професію з правами й тарифом на більшості українських земель імперії оформило Положення про нотаріальну частину, затверджене Олександром II 14 квітня 1866 року. Акт мав 217 статей і спирався на французькі, австрійські та баварські зразки. Нотаріусів призначали при окружних судах; старші нотаріуси опікувалися архівами. Кандидат мав бути підданим імперії, повнолітнім, без судимості й не суміщати іншої державної служби.
Положення вводили не в один день. За правилами 27 червня 1867 року воно діяло лише там, де вже відкрили суди за статутами 1864 року: у Чернігівській губернії — з 1 червня 1874 року, у Київській, Подільській і Волинській — з 29 червня 1880 року. Між затвердженням тексту й повною дією на Правобережжі минуло понад чотирнадцять років. Штат також нормували числом: Київ мав 7 нотаріусів, Одеса — 15, Харків і Херсон — по 6.
Після 1917 року приватний нотаріат ліквідували. 26 вересня 1921 року Раднарком УСРР організував нотаріальні столи при губернських і повітових відділах юстиції. 20 квітня 1923 року затверджено Положення про державний нотаріат УСРР (Збір законів, 1923, № 13, арт. 232): контори відкривали в містах і великих селах за погодженням з Народним комісаріатом юстиції. 16 грудня 1925 року набрало чинності нове Нотаріальне положення. Закон Української РСР «Про державний нотаріат» від 25 грудня 1974 року № 3377-VIII остаточно закріпив модель державної служби: нотаріус був чиновником бюджетної контори. Цей закон втратив чинність із уведенням акта 1993 року.
Нотаріат незалежної України
Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року старий радянський каркас не відповідав приватному обороту. 2 вересня 1993 року парламент ухвалив Закон «Про нотаріат» і того ж дня — постанову № 3426-XII про порядок уведення його в дію. Закон запрацював з 1 січня 1994 року. Головна зміна етапу — поява приватного нотаріуса поряд із державним. 1974 рік як правова база скасовано пунктом 7 постанови № 3426-XII.
У 1993 році на конференції нотаріусів створено Українську нотаріальну палату, зареєстровану Міністерством юстиції. 2013 року її реформовано в Нотаріальну палату України. Саме палата наприкінці 2007 року вирішила просити главу держави про професійне свято; через адміністративну затримку звернення Мін’юсту надійшло президентові 15 червня 2009 року. Указ з’явився 22 лютого 2010-го, за кілька днів до закінчення каденції Ющенка. Перше офіційне відзначення відбулося 2 вересня 2010 року.
Поширена помилка виглядає так: у календарях і привітаннях день нотаріату подають як свято «від 1993 року» або як український відповідник «всесвітнього» 2 жовтня. Ззовні це схоже на дрібницю дати. Наслідком стає плутанина документів: читач шукає указ 1993 року, якого не існує, або вважає 2 вересня міжнародною датою. Правильно розділяти три факти. Закон № 3425-XII ухвалено 2 вересня 1993 року й уведено з 1 січня 1994-го. Професійне свято встановлено лише указом № 211/2010 від 22 лютого 2010 року. Міжнародний день латинського нотаріату припадає на 2 жовтня і пов’язаний з конгресом 1948 року в Буенос-Айресі, а не з українським законом.
Дата святкування в Україні і світі
Ключове число цієї історії — 2 вересня — складається з календарного дня ухвалення закону, а не з дня його сили. Якщо рахувати самостійно: від 2 вересня 1993 року до 22 лютого 2010 року минає 16 років і майже шість місяців; перше святкування за указом припало вже на сімнадцяту річницю закону. Змінює прив’язку лише новий нормативний акт про іншу дату; станом на 2026 рік такого акта немає. Указ обґрунтував вибір роллю нотаріальної діяльності в розбудові правової держави та захисті законних інтересів громадян і організацій, але саму цифру дня взято з дати закону 1993 року. До указу спільнота вже неофіційно вважала 2 вересня своїм днем.
Єдиної світової дати немає. 2 жовтня 1948 року в Буенос-Айресі відбувся Перший міжнародний конгрес латинського нотаріату, на якому постала Міжнародна спілка нотаріату (UINL). Відтоді 2 жовтня відзначають як день латинського нотаріату в десятках країн цього типу; в Аргентині й Перу цю саму дату закріплено національними актами. У Сполучених Штатах American Society of Notaries 1974 року оголосила Днем нотаріуса 7 листопада — григоріанський відповідник призначення Томаса Ф’югілла нотаріусом колонії Нью-Гейвен 25 жовтня 1639 року за юліанським календарем. Франція й Німеччина офіційного державного дня нотаріату в указі чи законі не мають.
| Країна або спільнота | Дата | Нормативна або історична підстава | Рік запровадження | Тип дати |
|---|---|---|---|---|
| Україна | 2 вересня | Указ Президента № 211/2010 | 2010 | національне професійне свято |
| Латинський нотаріат (UINL) | 2 жовтня | I конгрес у Буенос-Айресі | 1948 | міжнародна професійна дата |
| Аргентина | 2 жовтня | річниця конгресу 1948 року | від 1948 | національний день ескрибано |
| Перу | 2 жовтня | Верховна резолюція № 345-88-JUS | 1988 | національний день нотаріату |
| США | 7 листопада | рішення American Society of Notaries | 1974 | галузеве професійне свято |
Джерела: Указ Президента України № 211/2010 від 22.02.2010; Закон України «Про нотаріат» № 3425-XII від 02.09.1993 (портал «Законодавство України»); матеріали UINL про конгрес 02.10.1948; American Society of Notaries, 1974; Resolución Suprema № 345-88-JUS (Перу).
Накладання етапів і зрив строків
Етапи рідко змінюють один одного чисто. Магдебурзькі актові книги ще діяли в Києві до грудня 1834 року, тоді як імперське Положення 1866-го на Правобережжі запрацювало лише 1880-го: майже півстоліття дві логіки засвідчення існували поруч. Радянські контори 1923–1993 років перекрили імперську практику, але закон 1974 року формально дожив до 1 січня 1994-го. Свято 2010 року наклалося на закон 1993-го із запізненням у 16 років: ініціатива палати 2007 року йшла до указу понад два роки.
Щоб не збитися з графіка фактів, варто тримати три контрольні точки. Перша — номер і дата акта, а не «народна» дата в календарі привітань. Друга — день ухвалення проти дня набрання чинності: для закону 1993 року це 2 вересня проти 1 січня 1994-го. Третя — розріз національного й міжнародного календаря: 2 вересня стосується України, 2 жовтня — конгресу UINL 1948 року. Перевірка норми на чинність на 2026 рік починається з картки документа на порталі законодавства: указ № 211/2010 не скасовано, закон № 3425-XII чинний зі змінами.
Не вирішено інше. Україна може й далі тримати єдину офіційну дату 2 вересня або паралельно відзначати 2 жовтня як день спільноти латинського нотаріату, членом якої є український нотаріат. Указ 2010 року цього не забороняє і не вимагає: він фіксує лише національне професійне свято. Критерій вибору для вас простий і документальний. Якщо потрібна дата, обов’язкова для державних привітань і календарів України, орієнтир — стаття указу № 211/2010. Якщо йдеться про місце професії в міжнародній родині латинського нотаріату, орієнтир — 2 жовтня 1948 року як день заснування UINL. Обидві дати перевіряються текстами актів, а не переказами.
Відкритим лишається й символічний якір самого 2 вересня. Закон 1993 року багаторазово змінювали; електронний нотаріат і нові редакції 2020-х років уже далеко від першої версії. Поки законодавець або президент не прив’яже свято до іншої події, 2 вересня офіційно означає день ухвалення № 3425-XII, а не день появи професії як такої. Професія на цих землях старша за свято на століття. Свято фіксує лише той момент, коли держава визнала її окремим рядком у календарі.