11 лютого 1326 року флорентійська рада наказала закупити металеві гармати й залізні ядра для оборони замків республіки. Документ датований за місцевим літочисленням, яке починало рік 25 березня, тож за сучасним календарем це вже 1327-й. Паралельно в англійському рукописі Волтера де Мілемете 1326–1327 років уперше в Європі намалювали вазоподібну гармату, що стріляє стрілоподібним снарядом. Саме з цих двох записів ми ведемо відлік артилерії як гарматної системи, а не як метальної машини.
Катапульта й требюшет кидали камінь силою важеля чи противаги. Гармата робить те саме тиском порохових газів у стволі. Різниця не в «гучності», а в логістиці: порох, ядро й труба стають окремим ремеслом, окремим складом і окремою службою. Нижче ми проходимо лише ті етапи, коли змінювалась сама природа гармати або її місце в бою — від флорентійського наказу до керованої ракети.
Послідовність дат тут не прикраса. Якщо пропустити перехід від облогового знаряддя до полкової гармати, далі незрозуміло, чому в 1914–1918 роках саме артилерія дала більшість бойових втрат, а в XXI столітті розрахунок уже працює не лише зі стволом, а з ракетою й безпілотником.
Зміст 7 розділів
Коли гармата стала артилерією?
До 1370 року європейські «гармати» здебільшого важили 10–20 кг і стріляли стрілами, свинцевими кульками або дрібним каменем. Це ще не облогова сила. Перелом фіксується на облозі Сен-Совер-ле-Віконт 1375 року: французькі гармати вже понад тонну, кам’яні ядра близько 50 кг, і мур пробивають не тараном, а пострілом.
26 серпня 1346 року під Кресі англійці виставили кілька гармат. Grandes Chroniques de France пишуть про три постріли, після яких генуезькі арбалетники в першій лінії змішались. Джованні Віллані, який помер 1348-го, додає залізні ядра й «грім». Кількість стволів у джерелах розходиться від двох-трьох до кількох десятків; спільного висновку про вирішальний вплив на результат битви немає. Для нас важливіше інше: гармата вже стоїть у полі, а не лише під стіною.
Требюшет міг кидати важчий камінь, але його не можна було швидко перевезти й перенацілити. Артилерія відрізняється саме тим, що після 1326–1375 років зброя, заряд і обслуга стають пересувною системою. Поки система важка, вона лишається облоговою. Щойно її ставлять на колеса й скорочують ствол — з’являється польова артилерія.
Що змінилось у XVI–XVII століттях?
Перший стійкий крок до руху з військом зробили гусити: у війнах 1419–1424 років легкі гармати возили на возах Яна Жижки. Французи пізніше замінили волів на коней. Справжній поділ «мобільне / немобільне» закріпив шведський король Густав II Адольф. 1623 року він сформував першу військову артилерійську роту, до 1629-го — полк із шести рот. Цивільних найманців-гармашів заступили солдати.
Норма до нього — приблизно одна гармата на тисячу піхотинців. Густав підняв співвідношення до шести й приділив кожному полку пару легких «батарейних» гармат. Важче за 12-фунтову вивів із польового парку. Чавунна 4-фунтова важила близько 227 кг і йшла парою коней; обслуга — троє людей. Порох і снаряд звели в один заряд, тож не треба було черпати порох совком після кожного пострілу.
17 вересня 1631 року під Брайтенфельдом шведи вивели 12 важких і 42 легкі гармати проти важких 24-фунтових Тіллі. Під Лютценом 1632-го рахунок був 60 проти 21. Перевага була не в калібрі, а в здатності пересунути ствол туди, де піхота вже зчепилась. Відтоді артилерист перестає бути охоронцем «своєї» гармати й стає частиною спільного удару.
Коли артилерія стала королем поля бою?
Французький ордонанс 13 серпня 1765 року затвердив систему Грібоваля: польові 4-, 8- і 12-фунтові, окремо облогові й фортечні калібри, єдині лафети й боєприпаси. Без цієї стандартизації наполеонівські батареї не зібрали б щільність вогню, яку бачимо в цифрах початку XIX століття.
На Аустерліці 1805 року припадало близько двох гармат на тисячу людей, частка втрат від усієї чисельності поля — близько 15%. Під Прейсіш-Ейлау 1807-го — уже майже чотири гармати на тисячу й близько 26% втрат. Під Бородіном 7 вересня 1812 року — близько 4,5 гармати на тисячу; у бою було близько 250 тисяч людей і щонайменше 68 тисяч убитих і поранених за день. Під Ватерлоо 18 червня 1815-го частка втрат сягала близько 45% від тих, хто стояв у полі.
Ключове число Бородіна — близько 91 тисячі французьких пострілів із приблизно 587 стволів. Поділіть 91 000 на 587: у середньому близько 155 пострілів на гармату за світловий день. Цифра змінюється, якщо взяти іншу оцінку витрати (свідки називали від 45 до 130 тисяч) або інший список стволів на полі — разом з російськими їх нараховують понад 1 200. Але порядок величини той самий: уже не кілька залпів «для страху», а годинна робота парку.
На заперечення, що «королем» лишається піхота, бо саме вона займає землю, відповідають самі частки втрат. Піхота гине найбільше серед родів військ, бо вона — мішень. Знаряддя, яке цю мішень створює масово, з кінця XVIII століття вже не допоміжне.
Як Перша світова зруйнувала старий тип?
Французька 75-мм модель 1897 року, прийнята 28 березня 1898-го, уперше поєднала гідропневматичне гальмо відкоту, унітарний постріл і швидкий затвор. Раніше польова гармата після пострілу відкочувалась, і розрахунок знову наводив її. Тепер лафет стояв, і темп з двох пострілів на хвилину зріс до 15, короткочасно — до 30.
Ця конструкція готувалась до маневреної війни. Отримали траншею. Польова гармата з малим кутом підвищення не діставала окопу; потрібні гаубиці, міномети, важкі калібри й непряме наведення за картою. Частка артилерії у складі французької армії зросла з 18% у 1914-му до 36% у 1918-му. Парк Франції — з близько 4 300 стволів до 12 000, Німеччини — з 9 300 до 16 000.
Оцінка 60% бойових втрат від артилерійського вогню за 1914–1918 роки складається так. Беруть поранених і вбитих, у яких у медичних картках зазначено осколок чи вибух снаряда, і ділять на всі бойові втрати фронту. Пол Фассел піднімав частку до 75%. Розбіжність іде від того, чи зараховують міни й гранати разом зі снарядами і чи беруть лише Західний фронт. Для читача це означає просте правило: у позиційній війні більшість уражень дає не куля навпроти, а батарея за кілька кілометрів. Роль артилериста змінюється вдруге: він уже не супроводжує полк на око, а веде контрбатарейну дуель і витрачає снаряди тисячами на одну атаку.
Від гармат до ракет: коли був поворот?
Ствол не зник. З’явилась паралельна гілка. 21 червня 1941 року на озброєння прийняли бойову машину БМ-13 під 132-мм реактивні снаряди М-13: 16 напрямних, снаряд близько 42 кг, дальність близько 8,5 км. Перший бойовий залп батарея капітана Івана Фльорова дала 14 липня 1941 року по залізничному вузлу Орша. Причина повороту — площа: залп накриває район швидше, ніж батарея гаубиць, і установка після нього може знятись, поки відповідає ворог.
Наступний зсув — точність, не лише маса. Американська РСЗВ M270 вийшла на початкову боєздатність 1983 року. Колісний HIMARS почали як демонстраційну програму 1996-го, перші підрозділи розгорнули 2005-го. Керовані ракети GMLRS пішли в експлуатацію в середині 2000-х. Гармату не «скасували»: 155-мм гаубиця лишилась робочою системою ближнього й середнього плеча, ракета забрала дальні й точкові цілі.
У XXI столітті до цього додався контур розвідки. Безпілотник дає координати за хвилини, розрахунок стріляє й змінює позицію. Це той самий принцип Густава — бути в потрібній точці вчасно — лише дальність і ціна помилки інші.
| Рік | Подія | Що змінилось |
|---|---|---|
| 1326/1327 | Флорентійський наказ і малюнок Мілемете | Гармата як замовлений виріб, не метальна машина |
| 1375 | Облога Сен-Совер-ле-Віконт | Ствол понад тонну пробиває мур |
| 1631 | Брайтенфельд | Легкі полкові гармати вирішують поле, не лише стіну |
| 1765 | Ордонанс Грібоваля | Єдині калібри, лафети й вози |
| 1898 | Прийняття французької 75-мм | Відкіт гаситься, темп стрільби зростає в кілька разів |
| 1914–1918 | Позиційна війна | Більшість бойових втрат дає снаряд |
| 1941 | БМ-13 в бою | Залп ракетами стає окремим родом артилерії |
| 1983–2005 | M270, потім HIMARS | Керований снаряд і відхід після залпу |
Джерела: флорентійський акт від 11 лютого 1326 р.; королівський ордонанс від 13 серпня 1765 р.; зведення Джона Террейна щодо парків 1914–1918 рр.
Як артилерія змінювалась в Україні?
Найдавніший український слід у цій лінії — не окрема «національна гармата», а служба галичан і буковинців в австро-угорській польовій артилерії та легіон Українських січових стрільців 1914 року. 29 квітня — 3 травня 1915-го УСС тримали Маківку під російським артилерійським ударом; власних важких батарей легіон майже не мав і залежав від дивізійних гармат імперії.
Окрему українську батарею зібрав Роман Дашкевич. 19 листопада 1917 року він відібрав перших добровольців у Дарницькому таборі полонених під Києвом; ядро гармашів спочатку становило близько дванадцяти людей. У лютому 1918-го ця батарея прикривала відхід уряду УНР і бої за Київ. Звідси йде лінія «Гарматної бригади Січових стрільців», а не з пізнішого радянського штату.
Після 1991 року Збройні сили успадкували парк 122-мм і 152-мм систем. Нові артилерійські бригади з’явились уже після 2014-го: 44-та в Тернополі у вересні 2014-го, 43-тя в Дивичках у лютому 2015-го. 2016 рік зафіксовано в Білій книзі Міністерства оборони як перший рік оборонної реформи. 2018-го на параді 24 серпня показали 155-мм «Богдану» й комплекс «Вільха»; державні вогневі випробування «Вільхи» закрили 25 квітня 2018-го. Єдиний прототип «Богдани» пішов у бій 2022 року, зокрема в червні по позиціях на острові Зміїний. Серійне виробництво розгорнули вже під час повномасштабної війни, коли брак шасі змусив робити й причіпний варіант на базі зношених 152-мм стволів.
Для вас це означає просте розрізнення. «Найдавніша історія» української артилерії — це 1914–1918 і батарея 1917–1918 років. «Нова природа гармати» — це перехід на 155 мм і керовану ракету після 2014–2018-го. Радянський 152-мм парк стоїть між ними як успадкований етап, а не як початок.
Часті запитання
З якого року артилерія стала основною зброєю поля бою?
Як масовий чинник втрат — з наполеонівських кампаній 1805–1815 років, коли щільність стволів зросла з двох до чотирьох-п’яти на тисячу людей. Як головне джерело бойових уражень за часткою — з 1914–1918 років, коли снаряд дав близько трьох п’ятих втрат. Єдиного наказу «віднині король» немає; є зміна статистики.
Які битви відвели артилерію від стін у поле?
Гуситські війни 1419–1424 років показали віз із легкою гарматою. Вирішальний зразок польової роботи — Брайтенфельд 17 вересня 1631 року й Лютцен 1632-го, де легші шведські гармати пересувались разом із піхотою, а важкі 24-фунтові противника запізнювались.
Коли гармати замінили на ракетні системи?
Не замінили, а додали другу лінію. Точка відліку польової реактивної артилерії — прийняття БМ-13 21 червня 1941 року й залп 14 липня. Керований поворот — 1983 рік для M270 і середина 2000-х для GMLRS. Ствол 155 мм лишився, бо дешевший на близьких дистанціях.
Як змінилась роль артилериста з XVII до XXI століття?
У XVII столітті його зробили солдатом, а не підрядником при власній гарматі. У 1914–1918 роках він став головним виробником втрат і сам ціллю контрбатарейної стрільби. У XXI столітті розрахунок залежить від розвідки в повітрі й від швидкості змінити позицію після пострілу.
Які українські артилерійські системи мають найдавнішу історію?
Найраніший організаційний слід — легіон УСС 1914 року в австро-угорському парку й батарея Дашкевича з листопада 1917-го. З техніки, що стоїть на обліку сьогодні, найстаріші конструкції — успадковані 122-мм і 152-мм системи радянського проєктування. Перша вітчизняна 155-мм лінія — «Богдана» від показу 2018 року.
Практичне правило для читача таке: стежте не за назвою калібру, а за моментом, коли в гармати змінюється одна з трьох властивостей — рухливість, темп або спосіб наведення. 1326–1375 роки дали ствол замість важеля. 1623–1631-й дав рух із полком. 1765-й і 1898-й дали стандарт і відкіт. 1914–1918-й дав непряме наведення як норму. 1941-й і 1983–2005-й дали залп і керування.
Якщо етапи накладаються, графік не «ламається»: реактивна й ствольна артилерія співіснують уже понад вісімдесят років, і український парк після 2014-го теж змішаний. Збитися з рахунку легко там, де різні джерела дають різні суми пострілів чи різні частки втрат. Тоді беріть не максимальну цифру з полеміки, а діапазон і дату документа, з якого він узятий.
Застереження таке: для XIV століття ми маємо поодинокі акти й хроніки, а не повну відомість парку; для Borodino й Першої світової оцінки втрат розходяться на десятки відсотків. Стаття фіксує перевірені дати переходів, а не повний каталог усіх гармат світу.